Головна » Статті » Мої статті

Пам’яті Ярослава Ісаєвича

Академік Я. Ісаєвич – почесний доктор Університету "Львівський  Ставропігіон

Пам’яті Ярослава Ісаєвича

Українська і світова гуманітарна наука зазнала непоправної втрати: 24 червня  2010 р. завершив свою земну стежину видатний історик, учень і продовжувач справи патрона наукової установи академіка Івана Крип’якевича, довголітній директор академічного Інституту українознавства  його імені академік Національної академії наук України, доктор історичних наук, професор Ярослав Ісаєвич.

Вчений належав до того покоління, на долю якого випало чимало випробувань, спричинених зміною й тривалим пануванням на землях України тоталітарних режимів, зародженням і розвитком процесу їх руйнації та неминучим крахом, але якому судилося стати свідком відродження національної державності і активно включитися в її розбудову через мобілізацію потужного інтелектуального потенціалу та підняття рівня національної науки до світових стандартів.

Ярослав Ісаєвич народився 7 березня  1936 р. в с. Вербі Дубненського району на Рівненщині. Батько Дмитро Григорович, в минулому член Центральної Ради Української Народної Республіки та один із її перших дипломатів у Західній Європі, на той час був безробітним. Мати Наталя (з дому Чабан, походила зі Стрийського передмістя Лани Долішні), вчителювала у сільській школі на Волині. У 1944 р. родина Ісаєвичів перебралася до Стрия, де Ярослав успішно закінчив середню школу № 5. З родинного гнізда юнак виніс любов до книги й чіткі патріотично-християнські орієнтири, які провадили його життєвими дорогами в наступні роки. Вищу освіту здобув на історичному факультеті Львівського державного університету ім. І.Франка (1952–1957), де, почавши з третього курсу, спеціалізувався на кафедрі історії південних і західних слов’ян під опікою видатного дослідника аграрної історії Центрально-Східної Європи, завідувача кафедри професора Дмитра Похилевича.

Під науковим керівництвом іншого провідного фахівця професора Ярослава Кіся підготував дипломну роботу з історії м. Дрогобича XVI–XVIII ст., побудовану на основі архівних джерел, яка згодом лягла в основу його кандидатської дисертації.

Від березня 1958 р. й дотепер доля історика пов’язана з Інститутом суспільних наук (з 1993 р. Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича) Національної Академії наук України, на роботу до якого недавнього випускника університету запросив його директор професор Іван Крип’якевич, згодом академік АН УРСР, для якого порядність і наукова об’єктивність були визначальними в розумінні національного обов’язку вченого.

Настанови досвідченого і високоавторитетного вченого стали надійним єрієнтиром і для  новобранця відділу історії України Я.Ісаєвича. В атмосфері здорового  творчого змагання формувались його нові наукові зацікавлення, розширювався їх діапазон, кристалізувався головний напрям наукових студій, а в парі з цим зростав і науковий статус та авторитет дослідника. Спочатку він працював на посаді молодшого наукового, з 1965 р. – на посаді старшого наукового співробітника, а у 1984 р. очолив новостворений відділ історико-культурних пам’яток. Кандидатську дисертацію на тему "Місто Дрогобич у XVI–XVIII ст.” захистив у Львівському університеті (1961 р.), докторську на тему "Історія  друкарства на Україні та його роль у міжслов’янських культурних зв’язках (XVI – перша половина XVII ст.” – у Московському університеті (1978 р.).

Дисертаційна робота з історії Дрогобича започаткувала спеціалізацію дослідника в царині середньовічної історії міст України, Білорусі, Речі Посполитої, зокрема історії Львова. В минулому Львова автора насамперед зацікавила історія Успенського братства включно з його видавничою діяльністю. Однак, підготовану до видання монографію про Львівське братство як, мовляв, надто вузьку і локальну тему включити до видавничих планів видавництва "Наукова думка” виявилось неможливо. Вихід було знайдено за рахунок розширення територіальних рамок дослідження й доповнення його матеріалами про братства в інших містах України. Завдяки цьому монографія вийшла друком 1966 р. і відразу закріпила за автором репутацію найкращого знавця історії братств. А сам автор через студіювання видавничої діяльності братств зацікавився дослідженнями історії книгодрукування в Україні і незабаром став визнаним фахівцем й на цій ниві. Свідченням цього стали монографії "Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні” (1975, друге видання 1983), "Преемники первопечатника” (1981), "Літературна спадщина Івана Федорова” (1989), десятки розділів і статей в колективних монографіях і збірниках та складені самостійно або у співавторстві каталоги стародруків "Львівські видання XVI–XVIII ст. (1970), "Пам’ятки книжкового мистецтва” (1574–1800, у трьох книгах разом з Я.Запаском) (1981, 1984). Його заслугою стало також видання у власному перекладі з німецької на російську нарису Інґрід Кестнер про Йоганна Ґутенберга (1987).

Студії над історією міст і книговидання знайшли своє продовження у розширенні тематичних обріїв наукових пошуків до найрізноманітніших аспектів історії професійної національної культури та культурних взаємин українців з іншими народами, що дало змогу дослідникові науково заглибитися в ту сферу національного життя, в якій народ за багатовікової відсутності власної державності зміг якнайповніше заявити про себе на скрижалях світової історії. Крім монографій про культурну діяльність братств та "Джерела з історії української культури доби феодалізму. XVI–XVIII ст.” (1972), вчений до 1990 р. опублікував з цієї тематики в журналах і збірниках понад 20 статей, серед них "Культура Галицько-Волинської Русі (1973), "З історії культурних зв’язків Галицько-Волинської Русі із західними слов’янами в XII–XIV ст.” (1974), "Культура і побут міського населення Галичини XVII–XVIII ст.” (1963), "Українська культура XVIII ст.” (1980), "Історико-культурна спадщина в формуванні міського середовища” (1979), "Минуле, сучасне і майбутнє народу: Проблема спадкоємності української культури в творчості Шевченка” (1990), "Проблеми спадкоємності і синтезу культур у спадщині Івана Франка” (1990), а також чимало розділів про історію культури в колективних синтетичних працях. Значний резонанс в науковому світі одержали джерельні публікації дослідника про визначного середньовічного вченого-астролога Юрія Котермака з Дрогобича та про виявлені ним маловідомі подорожні записки німецького мандрівника Мартина Ґруневеґа з описом України зламу XVI–XVII ст. (1980, 1981, 1984, 1996).

Наполеглива праця на ниві історії національної культури значно розширила  діапазон наукових зацікавлень дослідника. Його науковий доробок поповнило чимало розвідок із спеціальних історичних дисциплін: історичної географії ("Червенські гради”, західний кордон Київської Русі, середньовічні описи України),  ономастики (найдавніші топоніми Прикарпаття і Побужжя), джерелознавства і архівознавства, книгознавства і бібліотекознавства, дипломатики, геральдики (бойові прапори і клейноди козацького війська), метрології, історичного краєзнавства (історія Стрия, Моршина, Трускавця); перше дослідження діяльності у цій царині відомого галицького історика Дениса Зубрицького (1963). Цінні риси високваліфікованого археографа виявив він своєю активною участю у виданні збірників документів про Івана Федорова (1975), з історії Львова (1986), описів України Ґ.Л. де Боплана і Павла Алеппського (1987, 1990), книги І.Крип’якевича "Богдан Хмельницький (1990).

Вихід за рамки студій національної історії засвідчили його дослідження з історії Польщі, українсько-чеських, українсько-вірменських зв’язків та з джерелознавства історії Грузії.

Грунтовні й науково-об’єктивні дослідження Я.Ісаєвича, створені, як правило, на підставі нововідкритих або маловивчених джерел та критичного  переосмислення наявної історіографічної спадщини, зацікавлено зустріла наукова громадськість як в Україні, так і за кордоном.

Окремі публікації автора, переважно у вигляді передруків без відома автора почали потрапляти на сторінки закордонних видань: "Українського календаря” (Варшава, 1965), "Українського життя” (Торонто, 1963), "Vjesnika” (Загреб, 1969), "Библиотекара”… (Бєлград, 1976), "Календаря-альманаху Українського Народного Союзу” (Нью-Йорк, 1967), "Української книги” (Філадельфія, 1978), "Marginalien” (Німеччина, 1982).

Високий професіоналізм ученого став передумовою неодноразового виконання ним відповідальних редакторських функцій.

У науково-редакційній роботі за умов глобальної підконтрольності друкованого слова ідеологічно-каральним структурам тоталітарного режиму історикові не раз доводилось виявляти надзвичайну наполегливість, кмітливість і винахідливість, щоб долати численні рогатки, розставлювані цими структурами перед небажаними для них виданнями з національної політичної і культурної історії.

Наслідками власних досліджень учений охоче ділився на понад 40 наукових форумах: республіканських, всесоюзних і міжнародних. Блискучі організаторські здібності виявив він як вчений секретар оргкомітету під час Міжнародної наукової конференції "Іван Франко і світова культура” у Львові за участю (вперше) багатьох учених із-за кордону (1986). З окремими з них нав’язав творчі наукові контакти.

Визнанням наукових заслуг історика стало обрання його членом бюро Комісії з комплексних проблем книгознавства Наукової ради з історії світової культури АН СРСР, членом Комісії з проблем Відродження цієї ж ради, членом Міжнародної редакційної колегії Зведеного каталогу і опису стародрукованих видань кириличних і глаголичних шрифтів, членом Міжвідомчої наукової ради з історії книги (Київ) та членом багатьох інших вчених рад.

Набуті знання, широка ерудиція та значний досвід наукової роботи могли добре прислужитися справі виховання майбутніх істориків. Проте, керівництво Львівського університету, де у той час орудувала агресивна партійна номенклатура, допускати свого вихованця до педагогічної праці не поспішало. У 1967 р. його було прийнято на один рік на посаду позаштатного доцента кафедри історії України (з погодинною оплатою). Та коли професор Д.Похилевич повів розмову зі своїм колишнім талановитим учнем про перехід на постійну працю до університету, очевидно, з подачі тієї ж номенклатури в обласній газеті "Вільна Україна” від 17 лютого 1970 р. з’явилась стаття "Хай знають люди” про його батька Дмитра Ісаєвича, якому нагадали про його минуле: членство в Центральній Раді і співпрацю з М.Грушевським та його найближчими співробітниками.

Зрозуміло, що після цього, та ще й в обстановці нагнітання в університеті у той час антиукраїнської істерії, дорога до університетської кафедри для сина "контрреволюціонера” була закрита. Трохи згодом, уже після захисту докторської дисертації, вченому вдалося деякий час викладати за сумісництвом в Івано-Франківському педагогічному інституті ім. В.Стефаника.

Та найкращу нагоду передавати свої обширні знання молодшому поколінню одержав він, працюючи у 80-х рр. віце-президентом Малої академії наук старшокласників м. Львова при Західному науковому центрі АН УРСР. Під його науковою опікою виробило нахил наукових пошуків чимало майбутніх істориків.

Широке поле для застосування своїх енциклопедичних знань і досвіду одержав Я.Ісаєвич також із створенням Українського товариства охорони пам’яток історії і культури (був членом Президії правління Львівської обласної організації товариства і членом ревізійної комісії УТОПІК, головою комісії для складання каталогу пам’яток історії і культури Львівщини, один із ініціаторів створення у Львові історико-архітектурного заповідника, спорудження надгробного пам’ятника академікові І.Крип’якевичу на Личаківському цвинтарі).

Своєю подвижницькою науковою і громадською діяльністю Я.Ісаєвич як один з найвідоміших учнів академіка І.Крип’якевича й продовжувачів перейнятої від нього естафети кращих традицій Наукового товариства ім. Шевченка здобув заслужений високий авторитет в наукових колах і серед патріотично настроєної інтеліґенції як в Україні, так і за її межами. Намагаючись долати ізоляцію української науки від світової, вчений нав’язував листовні зв’язки й обмінювався виданнями з іноземними вченими, використовував їхній науковий доробок у своїх дослідженнях. Та до розвалу СРСР виїзд для наукової праці до закордонних наукових центрів, зокрема в країни Заходу, для нього, як і для багатьох інших учених – українознавців, був не доступний.

Неодноразові запрошення Гарвардського університету (США) у 1974 та наступних роках до викладання історії України "залізна завіса” прийняти перешкодила. Ситуація дещо  змінилась за часів Горбачовської перебудови. У 1988 р. вчений на запрошення Гарвардського університету взяв участь в конференції з нагоди тисячоліття Хрещення Київської Русі, організованій у Вашингтоні Бібліотекою конгресу США, й залишився читати курси з історії України та історії культури в Гарвардському університеті. Тоді ж на запрошення Українського інституту цього ж університету включився в реалізацію наукового проєкту – підготовку окремих томів "Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства”.

Великий досвід дослідницької праці, значний науковий доробок та здобутий високий авторитет й плідні творчі контакти в науковому світі відкрили перед Я.Ісаєвичем широкі можливості для реалізації його творчого потенціалу. Це відповідно оцінив науковий колектив Інституту суспільних наук, обравши заслуженого вченого на перших в історії установи виборах керівника у 1989 р. директором Інституту і започаткувавши, таким чином, нову епоху в його житті і творчості.

Вступ Я.Ісаєвича на посаду директора Інституту після завершення наукового відрядження до Гарварду у 1991 р. фактично збігся в часі з крахом тоталітарного режиму та проголошенням державної незалежності України. В новій ситуації одними з перших кроків новообраного директора стали перепрофілювання установи й відповідно оновлення його структури. В ході реорганізації Інститут набув історико-культурологічного профілю і одержав назву Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України (1993). Непрофільні відділи (атеїзму, соціальних проблем розвинутого соціалізму) було ліквідовано, інші  реорганізовано. У 1990 р. відновлено злочинно ліквідований з політичних мотивів у 1975 р. відділ української літератури. Згодом створено ще один новий відділ – наукових та інформативних видань, що дало змогу активізувати видавничу діяльність. Останнім часом на базі Інституту розгорнули свою діяльність новостворені Сектор досліджень визвольного руху і Центр дослідження українсько-польських взаємин.

З припиненням регламентації науки згори й зняття цензурних обмежень, з появою умов вільної й об’єктивної наукової творчості та широкого використання досвіду світової науки й нової методології новообраний директор пріоритетним завданням колективу науковців визначив підвищення наукового рівня комплексних досліджень національно-культурного процесу в Україні і боротьби за відродження національної державності як важливих передумов побудови громадянського суспільства. Він націлив працівників на заповнення "білих плям” в історії і культурі України, спричинених тривалим нав’язуванням колишнім панівним режимом штучних ідеологічних штампів. При його підтримці історики, наприклад, зайнялись дослідженням замовчуваної або профанованої раніше політичної історії України, історії національних інституцій, національного руху й визвольних змагань 1917–1921 рр. та утворення ЗУНР, історією українського парламентаризму, плюралізму громадсько-політичного життя, історії ОУН–УПА, історії українського війська, церковно-релігійного життя, діяльності раніше проскрибованих визначних історичних постатей і видатних вчених, взаємин українців із сусідами, політики країн Центрально-Східної Європи стосовно державної незалежності України та соборності її земель, злочинів тоталітаризму та його сателітів проти українського народу і т.п.

Історики, археологи, мовознавці й літературознавці Інституту, розширюючи горизонти українознавчої проблематики, вийшли на широкий простір плідної творчої співпраці з провідними науковими центрами й осередками за кордоном, орієнтуючи свої дослідження на кращі взірці світової науки. Завдяки високому наукову авторитету директора і налагодженню ним широких зв’язків з Фондом Катедр Українознавства – благодійної організації в США, яка підтримує українську науку, Інститут одержав змогу значно оновити технічне оснащення й комп’ютеризацію науково-дослідницького та видавничого процесу.

За ініціативою, підтримкою, а найчастіше й за безпосереднім керівництвом або участю директора в Інституті започатковано нові серійні видання, які поряд з продовженими або відновленими серіями згуртовують науковців різних галузей науки на комплексне дослідження і висвітлення широкого спектру проблем українознавства у контексті світової історії. Серед них наукові збірники "Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність” (випуски 1–15), "Історико-культурологічні студії” (1–4), "Шашкевичіана. Нова серія” (1–6), "Парадигма” (1–2), "Словник української мови XVI – першої половини XVII ст.” (1–12), "Українська історична та діалектна лексика” (1–4), "Діалектологічні студії” (1–5), "Нові матеріали з археології Прикарпаття і Волині” (1–2), "Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині” (6–8), "Studia archaeologica” (1), збірники документів і матеріалів "Українська еміграція”, "Депортації” (1–3), "Волинь і Холмщина 1938–1947 рр. Польсько-українське протистояння та його відлуння”, "Культурне життя в Україні” (1–3), "Іван Франко і світова культура” (1–3), матеріали II і IV Міжнародних конгресів україністів (7 випусків), краєзнавчі збірники "Бойківщина”, "Жовківщина” 1–5), "Миколаївщина” (1–2), "Перемишль і Перемиська земля” (1–3), "Рогатинська земля” (1–2) тощо. Керівник Інституту всіляко сприяє вишукуванню додаткових джерел фінансування видавничої діяльності.

Процес відчутного оновлення Інституту засвідчив наявність в особі Я.Ісаєвича не тільки видатного вченого, але й умілого організатора наукового життя. Це стало підставою для обрання його членом-кореспондентом (1990), а згодом академіком НАН України (1992) та надання вченого звання професора (1996). З 1993 по 1998 р. він був керівником (академіком-секретарем) Відділення історії, філософії і права НАН України. З 1992 р. він – директор Інституту Центрально-Східної Європи у Львові, який діє як громадське об’єднання вчених, й член ради директорів Федерації Інститутів Центрально-Східної Європи.

З 1989 р. протягом багатьох років був заступником голови відродженого Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. Ухвалою Президії НАН України у 1993 р. його затверджено співголовою польсько-української комісії при Польській Академії наук та Національній Академії наук України. Від 1991 р. Я.Ісаєвич – президент Українсько-американського фонду "Сейбр-Світло”, який доставив в Україну майже мільйон книг із-за кордону.

Попри велику науково-організаційну працю вчений виявив гідну подиву активність на полі наукової творчості, а його дослідження увійшли цінним набутком в науковий доробок Інституту й української історичної науки загалом.

Низка статей і нарисів, опублікованих автором переважно в останні десятиліття, увійшла до його збірного видання "Україна давня і нова” (1996).

Історії галицько-волинських земель XI–XIV ст. автор присвятив нарис "Галицько-Волинська держава”, виданий до 800-річчя з часу утворення Галицько-Волинського князівства (1999).

Підсумком багаторічного дослідження Я.Ісаєвичем історії книги у контексті розвитку української культури стала створена на рівні сучасної методології його фундаментальна праця "Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми” (2002).

В Канадському інституті українських студій побачило світ нове, значно перероблене видання книги Я.Ісаєвича про братства "Voluntary Brotherhood. Confraternities of Laymen in Early Modern Ukraine” (Едмонтон–Торонто, 2006).

Крім публікації своїх досліджень окремими виданнями, Я.Ісаєвич виступив співавтором низки престижних синтетичних праць: "Історія України: нове бачення” (Київ, 1996, 1998), "Історія України. Навчальний посібник” (Львів, 1996, 1998, 2002), "История Европы в 8 тт.”, т. 3 (Москва, 1993). Як чільний автор, керівник сформованого на базі очолюваного ним відділу історії середніх віків авторського колективу і відповідальний редактор виступив він у виконаному на високому рівні сучасної методології другому томі п’ятитомної "Історії української культури” (2001) визначному явищу в українській культурі.

Цикл цінних нарисів опублікував автор у виданих під його редакцією або з участю в упорядкуванні збірниках "Львів: історичні нариси” (1996), "Дрогобиччина – земля Івана Франка” (1997), "Львівщина: історико-культурні та краєзнавчі нариси” (1998).

Загалом бібліографія праць Я.Ісаєвича, опублікованих за весь період його наукової творчості, числить понад тисячу позицій. Сьогодні його наукові праці відомі в світі. Деякі з них вийшли друком у Польщі, Словаччині, Росії, Австрії, Німеччині, Франції, Італії, Великобританії, Канаді, США і навіть в Австралії.

Багато уваги приділяв учений науково-редакторській праці. За його редакцією або співредакцією за останні 15 років вийшло у світ понад 25 томів різних видань. Серед них 9 випусків збірника "Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність”, науково-інформаційний бюлетень "Українознавство 1993” (1997), два випуски бюлетня Комісії української бібліографії Міжнародної асоціації україністів "Бібліографія українознавства” (1992, 1994), бібліографічний покажчик "Історія України” (1993), випуски "Історико-культурологічних студій” тощо.

Добре прислужився вчений як відповідальний редактор, співредактор, автор передмов або коментарів справі перевидання праць патрона Інституту академіка І.Крип’якевича "Богдан Хмельницький” (1990), "Історичні проходи по Львові” (1990), "Галицько-Волинське князівство” (1999) та видання окремого випуску (8) збірника "Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність” на вшанування пам’яті видатного історика, значну редакторську роботу виконав він у складі редакційної ради журналу "Harvard Ukrainian Studies” (1990–1992).

Я.Ісаєвич – активний учасник численних всеукраїнських та міжнародних наукових конференцій, круглих столів, семінарів, конгресів. Він представляв українську історичну науку на Міжнародних конгресах істориків у Монреалі (1995) і в Осло (2001) й був обраний членом Міжнародного коміте

Категорія: Мої статті | Додав: Stavropigion (22.02.2011)
Переглядів: 1257 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0